Сумно, якщо чесно. Все-таки мене потрібно тримати в сірниковій коробці і нікому не показувати. Для моєї ж користі ... Нарешті дійшли до мене твої слова, нарешті-то я зрозуміла, що ти мав на увазі. Дев'ять років я за себе боролася ... от ЩО ти зі мною зробив? Ці всі навколишні мене люди ... я їх зовсім не зрозумію. Але ж треба було б, ой як треба. Жити треба. Соціум, суспільство ... Не на безлюдному острові живемо - кругом люди. Потрібно спілкуватися, дружити, працювати ... еволюціонувати, як планувалося. Загалом, створювати рух. Ти говорив, що це для твого ж блага ... я зрозуміла. Всі ці люди - вони на мене впливають. Коли їм погано, погано і мені, коли їм добре - мені краще. Але чомусь їм постійно погано, чомусь вони найбільше бояться ... Вони псують мою ауру. Є, виявляється така штука. Вона дуже чиста, але швидко брудна. Так що, може ти і правий був, зі своєю коробочкою .... Rep_1 Страшно. Я прожила з тобою дев'ять років (якась ритуальна цифра), стільки часу, а нічого ще про тебе не написала. Не йде. Зовсім мало. «Хочеш дізнатися, який твій шлюб - розлучені. Який розлучення - такий і шлюб. »Тупо ... і все, що я ще напишу теж схоже на тупо. Бо вже Відболіло. У мене нічого не залишилося. І справа не у зламаній меблів, розбитою посуді й посіченою кольорах на підвіконні ... бла-бла-бла ... за дев'ять років, на кшталт, звикла. Справа в тому, що нічого не залишилося ... навіть написати нічого. Зовсім. Я раніше не розуміла - «знайдеш, коли зовсім зневіряться». А тепер так стало ясно. Не може весь час хворіти, втомиться. Втомиться і ти перестаєш питати \"Чому?\". Капає крапля за краплею. Стомлено хворіти. Відпустило. Відпустила - і болю не стало ... Ти пам'ятаєш той ліс з комарами? І це ромашкове полі, де застрягла твоя стара «Беха» ... там все тепер залито мазутом ... я була там позаминулим літом. Я з тобою розмовляю, не відвертайся! Завжди винні двоє .... Підійти б, обійняти твою голову ... Прости мене, чуєш, будь ласка ... я погано тебе любила. Rep_1